suvij's reviews
298 reviews

Друга частина історії про т.зв. «Лігу надзвичайних джентельменів» насамперед не залишає сумнівів у тому, що вона — остання. Як і всяке штучне об'єднання, це так само лиш чекає нагоди для розпаду.

А ще вона є своєрідним оммажем Гербертові Уеллсу, якого можна любити чи не любити, але без якого уявити собі фантастичний і загалом літературний «сюжетарій» просто неможливо (це, як ми знаємо, не єдина відома присвята старому вигаднику).

Дивно було побачити серед коментарів, що, мовляв, Алан Мур не любить жінок. Та єдина жінка, яка повсякчас фігурує на сторінках «Ліги», варта решти чоловіків (і тих типажів, які вони представляють).

Мені цей том видався трохи скромнішим за попередній, однак якщо вже читати першу частину, то і без другої ніяк.

Щодо художника — його графіка не домінує над історією. На мою думку, найбільше вигадливості художник реалізує в масштабних індустріальних пейзажах.

Світ, змальований Аланом Муром,і намальований Кевіном О'Нейлом — тривожний, екстравагантний, часом (і особливо в цій частині) відразливий, але, як сказав один із персонажів, «це життя». Життя в усій своїй амбівалентності, де пояснити, що є добре, а що погано, не так і просто. Я би не зміг.

Історія, де сюжет і графіка справді формують одне ціле. І від початку ясно, що ця історія не з тих, які закінчуються весіллям.

Це був глянцевий журнал, серіал, блокбастер свого часу, що породив цілу низку екранізацій та безліч перевидань. Сподіваюсь, нові екранізації попереду.
Крім сюжету, який можна редукувати до слова «помста», цю книжку можна назвати своєрідною енциклопедією уявлень про розкіш, туризм, театр, звичаї багатих людей свого часу. Більшість читачів, які до сьогодні прочитали роман, ніколи не бували коло Колізея вночі, не давали літніх балів і не брали участі в дуелях. І так далі, далі…

З книжки можна винести безліч цікавих і корисних висновків, наприклад про те, що алкоголь, особливо у великих кількостях, це погано, а гашиш, якщо він у вас є — це добре. Що наші уявлення про Схід як край загадок і див, не змінилася з того часу. А ставлення до романтичних стосунків — навпаки, змінилося. Що читати про позитивних персонажів дуже нудно. Що тільки дочка багатих батьків могла принаймні дозволити собі помріяти про артистичне життя поруч із жінкою (а не чоловіком).

А можно просто насолоджуватись історією, яку Дюма із короткої архівної замітки (у графа був історичний прототип!) перетворив у епос із шести частин, які нечасто вдається запхати до одного друкованого тому.

Це одна з тих книжок, які переконують мене у тому, що нині приходить час нових історій — зараз їх назвивають нон-фікшн. Безумовно, сам жанр — науково-популярне журналістське розслідування — може зародитися тільки в умовах гіпер-розвинутого ринку. Коли такому журналісту є де працювати. Втім, молодій російській авторці з освітою біолога теж стало цікаво написати щось для широкого загалу. Що ширше, то краще.
Я можу зрозуміти, чому ця книжка викликає такі різні оцінки — імовірно, тому, для кого біологічні роз'яснення в кінці — загальне місце, весь виклад буде видаватися набором банальностей.
Але я гуманітарій, і якби книжка з такого починалася, то, напевно, я би не знав, чим вона закінчиться. А так, на пальцях, було цікаво і стало трохи зрозуміліше.
І про наркотики, і про переміни настроїв, і про стосунки, і про роль… е-е… нашої внутрішньої автоматики у цьому. І правда, логічно все ясно, навіщо весь час бухати? Але для самого організма очевидність знаходиться в іншій точці, і саме тому сухий закон може спряти розвитку і занепаду культури в цілому, але не спинить вживання алкоголю аж ніяк.

Якийсь час я ходив і відчував себе трохи розумнішим, доки легкі і леткі фрази Асі Казанцевої не призабулись під час читання інших книжок.

Написана легко і з гумором чудова книжка для відпочинку!

Щоправда, тепер стає зрозуміло, що варто читати всю серію.

Попередня книжка видалась якщо не цікавішою, то точно оригінальнішою. Заодно стало ясно, що читати всю серію зовсім не обов′язково. (Однак я ще не полишив цієї ідеї)


Втім, це так само легка і приємна література для відпочинку.
А сам ресторан — чудове місце.

«До столу підійшла висока струнка дівчина з великими персами».
Цією цитатою, здається, можна в цілому охарактеризувати творчість Винничука — принаймні, такою вона здається з медійних контекстів, такою вона сміливо постає з роману «Мальва Ланда».

Це не вповні моя література, бо я з центральної України, а пан Винничук (Юрій Павлович) є яскравим представником літератури регіональної. Зізнаюся, в студентські роки я би не подужав цього роману, надто вже він насичений цими барвами.

Однак роман, безперечно, написано якскравою, багатою мовою (трохи від того багатства допомагає словник галицизмів, доданий у кінці книжки, однак ще кілька років тому стаття «Стирка — шмата» нічого би мені не пояснила).
Це крутійський роман, герой якого проходить, прохромлює, наче спис, цілу низку сюжетів, у тому числі й суто літературних.
Все це, переконаний, сприяло появі численних дослідницьких робіт, масси статей, курсових, може й дисертацій. А чому ні? Цей роман так і проситься до аналізу.

Тому, напевно, можна уникнути і переказу сюжету, і характеристики персонажів, і взагалі всього (окрім читання).

Тому, напевно, дуже важко про нього писати «простими словами». А якщо спробувати?
Роман цей — вигаданий. Якщо автор і мав на думці яких прототипів, його персонажі живуть цілком самостійним життям. Попри те, що більшість дії роману відбувається у нетрях сміттярки (яка у мене постійно асоціюється з епізодом фільму «Лабіринт»), він виразно, хм, чи то львівський, чи більше — галицький (тут може дати раду хіба той, хто там народився), і мова персонажів, і їх поведінка, і стосунки, які між ними існують, як русалчина пісня, без знайомих слів нагадують рух, який проходить інформація від повідомлення у газеті, до рядка в історії (літописі), до історичного анекдоту, переказу, міської легенди. Зрештою, і тому теж немає особливого сенсу в переказі сюжету, чи то пак, сюжетів, пов’язаних між собою персонажем і рамками твору (обкладинкою книжки).

Водночас він досить своєчасний, у сенсі — знаходиться на своєму місці між романами, написаними у тому ж часі, і «Дефілеяда», і «Кров по соломі», і «Рекреації» з «Московіадою», і «Польові дослідження» — всюди можна знайти схожі мотиви (про зміну топосу й історії, про омріяне і реальне, про пошуки себе).

Я не зможу одночасно порадити цей твір, чи відрадити від нього. Він добре піде під настрій одним людям, і з перших сторінок відштовхне інших. Але якщо ви ще не читали, варто спробувати, чи раптом він, бува, не ваш.

Читати Прігова може бути цікаво, але назвати корисним це читання не виходить, попри якусь примарну катарсичність: ця література настільки прямує до якогось літературного нуля, що дивом видається її приналежність до літератури.

Роман «Только моя Япония» мені свого часу сподобався, думаю, сподобався б і тепер. Про цю книжку говорити в подібних термінах просто неможливо.
Що всередині? Вірші, об'єднані в тематичні цикли, але конструктивно всі як один («только вымоешь посуду — глядь уж новая лежит»), і не вірші (а казки, сконструйовані за залізним лекалом, Пропп на радянських агіографіях).

Переконаний, що в свій час у потрібному місці (найкраще, напевно — прочитані автором у колі близьких друзів/співрозмовників) ці тексти могли мати неймовірний ефект. Але зі зникненням великих і малих контекстів сприймати їх без ключа, супровідної записки — для мене практично те саме, що читати Анненського без «срібновікового» контексту: мова для «вузького кола обмежених людей».
Без додаткового знання типу «що автор мав на увазі» важко зрозуміти, що собі мати на думці.

Але, думаю, це не остання моя книжка Прігова.

Я читав книжку у перекладі Любарської, і більше з цікавості до перекладу: Буковскі ніколи не здавався мені «моїм» автором. І серед близьких друзів від нього ніхто не фанатів.
Зрештою, кожен собі вибирає, що любити, від чого фанатіти.
Однак сама книжка пішла напрочуд легко.
Письмо у Буковскі легке, заразне, читаєш третій-п'ятий вірш і вже самого так і тягне — якби я раніше не пробував, спробував би тепер. Не думаю, що більшість із українських поетів, що активізувалися в двотисячних, шукала опертя в образі чи текстах цього автора. Це природна потреба: після числених піднесених гімнообразних піснеспівів — звернутись до щойно виколупаного з-під нігтя. Можу назвати хіба двох поціновувачів: трохи старший Макс Лижов і трохи молодший Геник Бєляков. Але це нічого не відміняє і не додає, написати про них тут означає потрапити під вплив книжки. Пишу перше, що на думку спаде, важливо витримати період і завершити реплікою зі слідами осмисленості (чи без них, читач сам придумає).
Це така гонзо-поезія, для якої важливо не спитися до старості. Бо я не впевнений, чи не втратила би трохи шарму ця книжка, якби було відомо, що її автор і ліричний герой не намагаються наслідувати одне одного. Що Буковскі — доглянутий пан на зразок Герберта Уеллса. Є досить своєрідна інтрига у тому, що з самого лише читання «Любові…» не вийде відрізнити вигадок від натурних замальовок.
Тим він і приваблює (мабуть) респектабельну публіку. Темою, лексикою — поет може собі це дозволити. Як наблювати в рояль.
Чого в книжці немає, так це менторства чи позерства. Це прямолінійно щирий літопис життя людини, яка зробила свій вибір не на користь цінностей, оспіваних суспільством в рекламних буклетах. Вона вибрала самотність і пиво.
При всій легкості, це також і поезія етичної позиції.
Думаю, люди, які вчасно (для себе) познайомились із його текстами, ще довго перебуватимуть під впливом.
Я ж просто собі проходив повз, прочитав і пішов далі. Це мій вибір.