Читати Прігова може бути цікаво, але назвати корисним це читання не виходить, попри якусь примарну катарсичність: ця література настільки прямує до якогось літературного нуля, що дивом видається її приналежність до літератури.

Роман «Только моя Япония» мені свого часу сподобався, думаю, сподобався б і тепер. Про цю книжку говорити в подібних термінах просто неможливо.
Що всередині? Вірші, об'єднані в тематичні цикли, але конструктивно всі як один («только вымоешь посуду — глядь уж новая лежит»), і не вірші (а казки, сконструйовані за залізним лекалом, Пропп на радянських агіографіях).

Переконаний, що в свій час у потрібному місці (найкраще, напевно — прочитані автором у колі близьких друзів/співрозмовників) ці тексти могли мати неймовірний ефект. Але зі зникненням великих і малих контекстів сприймати їх без ключа, супровідної записки — для мене практично те саме, що читати Анненського без «срібновікового» контексту: мова для «вузького кола обмежених людей».
Без додаткового знання типу «що автор мав на увазі» важко зрозуміти, що собі мати на думці.

Але, думаю, це не остання моя книжка Прігова.