suvij's reviews
298 reviews

Це хороша серія для міжчитання, здалось мені на початку книжки. Можна розслабитися. Однак я розслабився на перших 20 сторінках, і на наступних мені стало нудно, прийшли навіть сумніви: навіщо я брався і чи не краще це все покинути?
Потім, через кілька (десятків) колізій, я раптом помітив, що повертатись до епізодів стало цікавіше. А потім і взагалі втягнувся.
Так що це випадок, коли починається за упокій, але закінчується за здравіє, принаймні, для мене.

Безумовно, читати книжку є сенс лише якщо ти в курсі, що було в попередніх серіях. Водночас нічим особливо новим автор не порадує: на третій книжці стає зрозуміло, чому декому з першої книжки здається, що цю придумку Дугласа Адамса трохи переоцінюють.

На сторінках «Життя, Всесвіту і всякої всячини» зустрічаються ті самі персонажі, часом у тих самих місцях, що й раніше, непередбачувано (що передбачувано) переміщуються по бескінечності. Все відбувається і ніщо не міняється.
Трохи менше Марвіна, і це добре: він здатен нагнати нудьги, яку часом не підсилу розігнати решті персонажів.

Почати, мабуть, слід із того, що ця книга належить до літератури про красне письменство. Не літературознавчого корпусу, який опікується тим, що вже написано, а того, що має різні сором'язливі назви і опікується людьми, які збираються щось написати.
Звісно ж, справжні письменники ніколи не читають таких книг. Ніколи не зустрічав реплік на зразок «закінчив курси детективістів, і ось презентую вже тридцяту книжку серії». Втім, з багатьма речами так. Курси каліграфії не випускають каліграфів, так само як інститути — благородних панянок. Однак література про те, «як писати» (в англомовному середовищі) може цілком претендувати на окремий піджанр, і точно — на окрему поличку в книгарні.
Я маю хобі читати такі книжки час від часу: навіть зі збірки літературних рецептів користі небагато (взагалі нема), але цікавість не пропадає.
Але ця книга — не збірник рецептів «як написати геніальний детектив» (а книга з такою назвою існує).

Енн Ламотт, її авторка, викладає письменницьку майстерність в США і ділиться своїм досвідом — однак це в жодному разі не підручник з літературної творчості. Це, радше, тематичні мемуари — про викладання письма і саме письмо.
Справа в тому, що Енн сама письменник: для викладача творчої диципліни це важливо. Погодьмося, що поганий той викладач малювання, який сам не малює, але далеко не кожний талановитий художник здатен передати знання навіть кільком близьким учням.
Педагогічний талант — особлива річ: тебе повсякчас можуть звинуватити в недостатній компетенції, і часто саме це (з вуст учня) слугує показником успіху вчителя.
Словом, це книжка про те, що може відчувати людина, коли від мрій про письмо та письменницьку кар'єру (мрії ці дивним чином часто обмежуються щемливими сценами публічного визнання) переходить до процесу писання — і що з цим робити.

Зосереджується авторка — умовно — на психології процесу.
Якщо коротко: варто писати щодня, зосереджуватись на мікрозадачах, не боятися першої чернетки (у неї «перша гівняна чернетка» виступає в ролі стійкого словосполучення, практично терміну).
Шукати правду в собі і писати про це.
Можна сказати, що авторка бере щирістю. Головне — не боятися і не зупинятися. Водночас вона настійливо радить не зупинятися також на стадії продукування чернеток, а пробувати досягти завершеного тексту (привіт, Нанораймо!).

Більш широко — у п'яти частинах, де Енн балансує між автобіографією та літературними анекдотами (окремий жанр, що теж вимагає володіння).
Перша — про те, як і з чого почати, займає ледь не половину всієї книжки. В ній нахвалюються короткі задачі і ганиться перфекціонізм. Також можна зрозуміти, що авторка є великою прихильницею методу спроб і помилок (і руху bottom up у написанні тексту загалом). Писати і переписувати, прислухаючись до своїх персонажів і прагнучи щирості тексту — не сентиментальної «сердечності», а тої цілісності структури, коли до неї не виникатиме запитань. Першим іде підрозділ «З чого почати», останнім — «як зрозуміти, що вже все?»
Друга частина зосереджується на психології процесу. Інакше кажучи, як розпочавши, не зупинятись і писати далі.
Третя частина присвячена різним допоміжним штучкам, якщо вже пішло. Нотаткам. Письменницьким групам. Друзям, яким можна показати чернетку. І такому популярному явищу, як… не буду наводити свій переклад, в оригіналі це називається writer's block, і якщо ви бували на письменницьких форумах, то точно зустрічали окрему тематичну гілку.
Четверта частина відведена узагальненням. Як можна дивитись на письмо і що чекає з публікацією (фантастично, наскільки для багатьох авторів у США публікація означає приблизно те саме нічого, що й для більшості вітчизняних).
П'ята складається із одного заключного розділу, в якому Енн смалить напалмом. Сподіваюсь, ви до неї дочитаєте.

Окремо хочеться сказати про використання фемінітивів у тексті: всюди, де тільки можна. Я от не думав, що аж стільки. Цікаво.

Коли вийде українське видання, обов'язково придбаю і перечитаю.

Останнім часом і у нас з'явились різні письменницькі курси та школи. Наскільки можна зрозуміти, на англописних теренах це зовсім не рідкість. Усім відомі десятки авторів різноманітних топів. Багато хто теж хотів би давати інтерв'ю провідним журналам, виступати по телебаченню і радіо та підписувати книжки вдячним фанатам та фанаткам. Але баланс зберігається: багато бажаючих, але одиниці готові будуть пройти досить небезпечним, а часто й руйнівним шляхом писання. Можна увійти у сотню авторів, але це не те саме, що десятка. Когось ніколи не опублікують. Когось опублікують і обійдуть увагою. Та чого там — серед потрактування авторів на Форумі видавців у Льові ніколи не спостерігалося рівності для рівних. Те саме, переконує нас Енн Ламотт, і в Штатах.
Але писати варто.
І не зупинятися.

Умберто Еко — талановитий оповідач, який не тільки сам є інтелектуалом, але й дає можливість своєму читачеві побути ним. Справа, мабуть, у тривалій педагогічній практиці (і відсутності марксизмо-ленінської філософії в історії гуманітаристики). Втім, можливо, це стосується лише гуманітаріїв, не знаю.
Це точно не підручник з красного письменства. Думаю, в чернетках у Еко щось таке було, але робити таку книжку йому нецікаво. За великим рахунком, це навіть не книжка про те «як я написав усі свої романи». Спираючись попервах на історію з власними текстами, які він розглядає як острівець стабільності між умовами творчості емпіричного автора і безліччю можливих інтерпретацій, Умберто Еко досить невимушено переходить до семіотики і теорії можливих світів (якраз те, чим я цікавився у студентські роки).
Після чого черговий закрут «сюжету» — і вже маестро розповідає про типологію списків та переліків, щедро ілюструючи її спочатку прикладами зі світової енциклопедії та літератури, а потім — слайди! — вдається до цитування власних романів, якщо там є подібні штуки. А вони, звісно, знаходяться. Це найбільш об'ємний розділ книжки, чия основна маса припадає на ілюстративний матеріал.
Крім тих, чию появу в цій книжці можна було чекати (як-от Мандзоні), автор цитує Віславу Шимборську і згадує історію із книжки радянського нейрофізіолога Лурії (от що значить вчасно взятись за справу), а крім Кальвіно згадує й Пінчона.

Еко в розповідях про свої романи (ще більше, ніж у враженнях від читання його романів) постає людиноюю з сильним історичним мисленням. Для нього роман — не просто так конструкція (хоча, само собою, і просто так теж). Кожному він мав знайти придатне місце у світовій історії. Кожній події передував топос, де вона б могла розгорнутись. І в той самий час в основі такого копіткого підходу стоять інтимні переживання, глибокі персональні враження, як аксіоми, що виправдовують і спонукають письмо.

Читаєш розумну книжку і думаєш «не такий я й дурний!»
Чудова відпочинкова штука для гуманітарія-еколюба.

Добротна історія, побудована на тому, що персонаж коміксу може постаріти, навіть якщо він Бетмен.
Сильна графіка.
Помітна соціальна сторона.

Водночас, напевно, ця історія стала для мене дуже промовистим свідченням: Френк Міллер — не мій автор.
І перший том «Міста гріху» [b:Sin City, Vol. 1: The Hard Goodbye|392297|Sin City, Vol. 1 The Hard Goodbye (Sin City, #1)|Frank Miller|https://d.gr-assets.com/books/1396598209s/392297.jpg|3696736], і «Повернення Темного лицаря» ішли тяжко: спочатку читаєш-гортаєш непомітно, потім дедалі помітніше, і потім слід взяти паузу. І від дочитаності стає легше.

Хоч це не остання, гадаю, моя зустріч із цим Міллером, з наступною можна не поспішати і читати його дуже вибірково.

Знову альтернативна обкладинка (від Мьобіуса), вступ, написаний Вачовскі, а також історія, що починається з пустелі і продовжується великою кількістю різноманітно розкиданих по ній трупів. Щоправда, до їх смерті наш герой не причетний. Натомість…
але про це стане зрозуміло в наступному випуску.

В хід іде двостороннє весло-бензопила. Весь випуск зображає… хм… якесь потойбічне болото.

Цей роман закриває менший цикл із трьох романів, присвячених протистоянню Джорджа Смайлі, на початок оповіді вже пенсіонера, який, облишивши службу в британській розвідці, працює над монографією про німецьку романтичну поезію — і очільника «кротового» 13 відділення Московського Центра, ім'я якого залишається невідомим, в усіх романах називається лише оперативний псевдонім: жіноче ім'я Карла.

Треба сказати, що це саме роман, який закриває: не уявляю, які враження він може справити на людей, не знайомих із попередніми творами циклу. Я ж увійшов у нього, як до давно обжитої й затишної кімнати. Хоча саму атмосферу світу Смайлі затишною назвати важко.
Британська розвідка переживає не найкращі часи, і не відомо взагалі, чи були коли-небудь скільки-небудь пристойніші. Люди, які працюють у розвідці — тіні в світі тіней, з людського у них лише слабкості, решта розмито й неясно. Все вибудувано навколо культу служіння, кінцева ціль якого невідома, а засоби аморальні. Так можна коротко передати характеристику всіх романів Ле Карре про Смайлі, розкиданих в часі роками холодної війни.
Цей роман починається неначе зовсім з іншої історії, і, зрештою, зав'язується на вбивстві, від якого вервечка в'ється до колишнього куратора розвідгруп (Смайлі був оперативником недовго, на початку кар'єри в роки другої Світової), і попервах ідеться лиш про те, щоби якось зам'яти справу. В розвідслужбі порядкують чиновники, для яких смерть колишнього джерела є неприємною прикрістю з минулого. Ну то нехай хтось із минулого з тим розбереться.
І Смайлі розбирається, як уміє, звертаючись до тих, кого він добре знає. Його команда — теж суцільні пенсіонери, краще й гірше влаштовані люди з узбіччя історії. Правила, нав'язані трупом, ведуть до старих методів. Втім, оскільки люди залишаються людьми, думаю, деякі моменти вивідування й вербовки не втратили актуальності.
Словом, це історія, де все на своєму місці. Нехай часом сюжет наповнюється пафосом, це — пафос прощання. Час розставити усі крапки. Буде ще один роман, але вже геть побудований на спогадах, як розповідь легенди розвідслужби молодим випускникам. Тут вони діють, щоби досягти чергової проміжної мети, ні, щоби завершити тривалу битву між двома інтелектами на таємному полі. Тоді, коли вже не так важливо, хто і навіщо.
Чудова книжка, яка починається не там, де починається, і продовжується після того, як закінчується. Мені дуже сподобалась.

Той випадок, коли спочатку було невідому кількість разів переглянуто екранізацію за участю Залізного Арні, потім рімейк екранізації (але один раз), а ще за пару років очі нарешті дійшли.

Хороше оповідання. З якогось часу я зовсім інакше дивлюсь на подібну фантастику — на Місяці існує життя, Марс колонізовано, а в коропорації, яка генерує псевдо-спогади, працюють звичайні шарлатани, які в ролі предметних доказів ерзац-спогадів пропонують відверте барахло. Тепер я впевнений, що так і має бути — люди залишаться людьми навіть тоді, коли Марс буде колонізовано.

Інше питання, яке Дік перевертає догори дригом — це чудесне перетворення звичайної людини на людину-павука героя. Звичний хід передбачає утілену посередність, втім, готову до оновленного існування. А чи може незвичайна людина жити пересічним життям?

Охоче перечитаю при нагоді.

Оскільки в мережі з'явився переклад українською (щоправда, маю невелику підозру, не з англійської), очі дійшли прочитати цей досить невеликий випуск за сценарієм Алана Мура (чиїх творінь я прихильник).
Бетмен — один із найбільш пафосних комікс-персонажів, і Джокер чудова до нього пара. Його алогічність не менш пафосна за роздвоєний кодекс Брюса/Бетса.
«Смертельний жарт» розповідає передісторію Джокера, як я розумію, одну із можливих.
Весело!
Not ha-ha, but funny.

Іноді не треба жодного сенсу, а вистачає лише картинки. Це саме той випадок.
Невідомо звідки невідомо куди прямує собі чоловік «азійської національності», і попутно кришить на лапшу всіх, хто намагається стати йому на дорозі. А таких чимало.
Багатофігурне, яскраве, дуже деталізоване крошилово.

На замітку: автора можна назвати одним з учнів Мьобіуса і одним з творчих колег Вачовскі: Геоф малював концепт-арт для усіх трьох частин «Матриці».