Друга частина історії про т.зв. «Лігу надзвичайних джентельменів» насамперед не залишає сумнівів у тому, що вона — остання. Як і всяке штучне об'єднання, це так само лиш чекає нагоди для розпаду.

А ще вона є своєрідним оммажем Гербертові Уеллсу, якого можна любити чи не любити, але без якого уявити собі фантастичний і загалом літературний «сюжетарій» просто неможливо (це, як ми знаємо, не єдина відома присвята старому вигаднику).

Дивно було побачити серед коментарів, що, мовляв, Алан Мур не любить жінок. Та єдина жінка, яка повсякчас фігурує на сторінках «Ліги», варта решти чоловіків (і тих типажів, які вони представляють).

Мені цей том видався трохи скромнішим за попередній, однак якщо вже читати першу частину, то і без другої ніяк.

Щодо художника — його графіка не домінує над історією. На мою думку, найбільше вигадливості художник реалізує в масштабних індустріальних пейзажах.

Світ, змальований Аланом Муром,і намальований Кевіном О'Нейлом — тривожний, екстравагантний, часом (і особливо в цій частині) відразливий, але, як сказав один із персонажів, «це життя». Життя в усій своїй амбівалентності, де пояснити, що є добре, а що погано, не так і просто. Я би не зміг.