Я читав книжку у перекладі Любарської, і більше з цікавості до перекладу: Буковскі ніколи не здавався мені «моїм» автором. І серед близьких друзів від нього ніхто не фанатів.
Зрештою, кожен собі вибирає, що любити, від чого фанатіти.
Однак сама книжка пішла напрочуд легко.
Письмо у Буковскі легке, заразне, читаєш третій-п'ятий вірш і вже самого так і тягне — якби я раніше не пробував, спробував би тепер. Не думаю, що більшість із українських поетів, що активізувалися в двотисячних, шукала опертя в образі чи текстах цього автора. Це природна потреба: після числених піднесених гімнообразних піснеспівів — звернутись до щойно виколупаного з-під нігтя. Можу назвати хіба двох поціновувачів: трохи старший Макс Лижов і трохи молодший Геник Бєляков. Але це нічого не відміняє і не додає, написати про них тут означає потрапити під вплив книжки. Пишу перше, що на думку спаде, важливо витримати період і завершити реплікою зі слідами осмисленості (чи без них, читач сам придумає).
Це така гонзо-поезія, для якої важливо не спитися до старості. Бо я не впевнений, чи не втратила би трохи шарму ця книжка, якби було відомо, що її автор і ліричний герой не намагаються наслідувати одне одного. Що Буковскі — доглянутий пан на зразок Герберта Уеллса. Є досить своєрідна інтрига у тому, що з самого лише читання «Любові…» не вийде відрізнити вигадок від натурних замальовок.
Тим він і приваблює (мабуть) респектабельну публіку. Темою, лексикою — поет може собі це дозволити. Як наблювати в рояль.
Чого в книжці немає, так це менторства чи позерства. Це прямолінійно щирий літопис життя людини, яка зробила свій вибір не на користь цінностей, оспіваних суспільством в рекламних буклетах. Вона вибрала самотність і пиво.
При всій легкості, це також і поезія етичної позиції.
Думаю, люди, які вчасно (для себе) познайомились із його текстами, ще довго перебуватимуть під впливом.
Я ж просто собі проходив повз, прочитав і пішов далі. Це мій вибір.