suvij's reviews
298 reviews

Ковбой із Шаоліня проти зомбі.

«Ти знаєш, що ти — людина? Ти знаєш про це чи ні?»
Навряд чи Філіп Кіндред Дік читав Симоненка, одначе саме це питання — поставлене з абсолютною серйозністю — є головним у романі, чи не найбільше відомим завдяки екранізації.

(ліричний відступ)
«Блейдранер», який починався як проект типу «а давайте інвестуємо трохи грошей в кіно», потім, після зриву всіх термінів і бюджетів, провалився в прокаті, зрештою став культовим і суттєво вплинув на те, як ми «бачимо» кіберпанк. Власне, навіть якщо ви не бачили кіна, різноманітні «нащадки» точно потрапляли вам до ока.
Автор роману, зовсім трохи не дожив до того, щоби сходити на «Блейдранера» до кінотеатру, і насолодитись роялті від екранізації не зміг. А шкода. Він майже все життя провів на межі бідності. А посметрно став багатим джерелом для кіноіндустрії.
(кінець ліричного відступу)

Що в цій книжці добре, крім гостроти сюжету? По-перше, її вік. Перше видання побачило світ 1968 року, це робить цікавими прогнози. Якщо у порівняно недавній книжці «Фізика майбутнього» Мічіо Каку обґрунтовує скепсис щодо розумних роботів, то у Ф.К.Діка вже у 70-х роках ХХ століття було створено перше покоління людиноподібних машин зі штучним інтелектом для масового ринку. А в 90-х, коли відбувається дія роману, роботи стають вже інтелектуальнішими за людей.
Не в останню чергу це пов'язано з отупінням людства. Принаймні того, яке лишилося на Землі. Автор — песиміст, і в його прогнозах війна, що перетворила світ на «ядерний попіл», уже в минулому. Але СРСР ще існує. Ті, хто не полетів колонізувати інші планети, постійно ризикують потрапити під радіаційний вплив. І здеградувати. Тому постійно здають тести. Є різні ступені отупіння, для двох у романі є навіть назви — це «курчаголові», один із яких навіть діє у власній сюжетній лінії, і «мурахоголові», які взагалі можуть виконувати лише якісь найпростіші завдання.
Андроїдів передусім призначено для колонізаторів. Власне, вони для них є новими рабами. На Землі вони поза законом.
Мисливець за робоголовами Декарт вважає їх хижаками, спочатку цим обґрунтовуючи своє заняття, а потім шукаючи собі виправдання.
В повоєнному світі цінність усього живого (що лишилось) стає в рази вищою — трохи не так, як в буддизмі, а натурально, в доларах. Власне, звідси й вівця в заголовку. Однак не тільки через гроші — вживати їжу тваринного походження, використовувати натуральну шкіру тощо — дико і неприпустимо. Нова релігія, яка охоплює Землю (слова God і Christ перетворились на вигуки), базується на можливості емпатичного переживання. Андроїди ж, хоча повністю схожі на людей (по суті, це не машини з конвеєру, а тепличне ГМО), співпереживати не здатні. Вони і не асоціюють себе з людьми, хоча стараються ними прикидатися.
А, ще Дік чи не першим описав штучні спогади кібермозку.

Чого я не зрозумів із роману, то це кому співчуває сам Дік. Він очевидно не на стороні роботів, але і людська доля виглядає досить безрадісно. Не хотів би я жити в такому майбутньому.

Відсутність українських перекладів кіберпанківської фантастики підштовхнула мене (нарешті) до читання англійською, тому справа рухається не так швидко, як би іноді хотілося.
Мова у Філіпа Діка не найскладніша із бачених, але насичена різними неологізмами. Серед них «настроєвий орган» — пристрій, який програмує емоції (наприклад, бажання користуватися самим пристроєм), «кіппл» — сміття, що заповнює напівполишену планету. Є ще сталі словечки, на зразок абревіатури «conapt» — житлоблоку в кондомінімумі.
В інтернеті знайшовся глосарій (годиться і для інших книжок): http://www.philipkdickfans.com/mirror/PKDicktionary/pkdict.html

Для лінивих є ще вікі по книжці, гілка про книжку й фільм на фантастичному stackexchange, і навіть розбір роману по тезах.
Це все не замінить читання. А роман того вартий.

Отже, першу книжку дочитано. І тепер я згадав, чому мені епопея не зайшла раніше! Книжкою мого дитинства був «Пітер Пен», і оскільки я його не перечитував років з 12, в моїй уяві він досі крутіший за Гаррі Поттера.
Серед мінусів читання тепер — я вже подивився фільми, і знаю, що Снейп не такий поганий. І не тільки це.
Але все одно це найсучасніша казкова епопея, яка виходить за межі однієї книжки (і навіть семи книжок), має екранізації, книжки з книжок («Казки Барда Бідла», «Магічні істоти» та «Квіддич крізь віки» вже можуть прочитати не лише учні Гоґвартсу) та безліч фанартів та фанфіків.
Що впадає в око, крім значної кількості кліше та deus ex machina? Хоча це, напевно, жанрові особливості.
Мені уводини до світу та описи магів сподобались більше, ніж екшен навколо видобування філософського каменю. Ще у книжці нерівномірний плин часу. Іноді на день іде по два розділи, а цілий семестр навчання можна умістити в абзац. Зокрема, із цього виникає враження, до Гаррі (й іншим учням) все дається без зусиль. Мабуть, тому його життя в маґлівському світі таке жахливе.
Характерно, що Дамблдор описаний як… ну майже як Джон Леннон. Це явний олдовий хіпан. І всі маги після цього здаються… ну та вони і є субкультурою.
Одне порівняння не йде мені з голови: це ноги Геґріда, схожі на дельфінів. Навіть якщо малися на увазі чоботи. Чесно кажучи, мені ще ніколи ніщо не здавалося схожим на дельфіна.
Що стосується родини Дурслі, то я не можу зрозуміти, як такий дебілкуватий жиробас, як Дадлі, може бути ватажком шкільної зграї?
Втім, у світі ГП це не важливо.
А важливо, що хлопчик, який потерпає від браку любові й уваги, може потрапити в світ, де він має неабиякі можливості, ще й славу на додачу.
Книжка в цілому мені сподобалась, уже почав читати другу.

Скіпнув.
Заради арту прогортав до кінця, але з якогось розділу зрозумів, що я не буду читати цю маячню. Мабуть, в іншому віці й у інших умовах могло зайти — мова щільна, для відпочинку десь на вакаціях можна купити замість жуйки. Ну але якщо в основному корпусі домінує арт, який уже своєю якістю здатен генерувати нові значення, то спроба замінити його текстом не приводить до аналогічного ефекту.
Словом, це просто не моя книжка.

Експеліармус!
Друга книжка цільніша за першу, бо в ній немає поділу на півкнижки інтро і півкнижки екшн. Ну і якщо перша — це фантастична казка, то «Таємна кімната» — це 100% детектив. Є убивця, його шукають, є сліди, підозрювані, є «фальшиві» підказки і розкриття всіх карт наприкінці. Втім, без deus ex machina не обійшлося й тут. Головні теми заявляються з перших розділів і далі розвиваються. Це кров/магічні здібності — є «бруднокровці», чарівники з родин маґлів, і сквиби, народжені в родинах чарівників люди без відповідних властивостей. Це також і залежність/свобода у паралельній історії з ельфом Добі.
Герміона — наша людина. Рон описує її стиль так: «коли сумніваєшся — біжи в бібліотеку».
Натомість Гаррі Поттер, якого тягне «тільки до одного — до квіддичу», як завжди, виявляє (несподівано) нові унікальні здібності і отримує в користування необхідні ґаджети.
Не знаю, як на цьому етапі уявляла собі майбутнє персонажів пані Ролінґ, але з позиції людини, що трохи знає сюжет наперед (насправді, мені зручно читати, бо більшість деталей я вже забув), майбутні романтичні лінії виглядають досить прозорими.

Загалом цікаво буде пройтися по Вікіпедії та форумах типу stakexchange, але вже після завершення епопеї. Бо, може, десь далі (або в hpmor) трохи більше розкажуть про Волдеморта. Власне, в цій частині мене зацікавила його душа. Попри те, що його називають не зовсім живим (відтак він не може бути й зовсім мертвим), у нього є душа, яку можна наповнювати, ділити, переливати. Майже як «привид» у Ghost in the Shell.