Отже, першу книжку дочитано. І тепер я згадав, чому мені епопея не зайшла раніше! Книжкою мого дитинства був «Пітер Пен», і оскільки я його не перечитував років з 12, в моїй уяві він досі крутіший за Гаррі Поттера.
Серед мінусів читання тепер — я вже подивився фільми, і знаю, що Снейп не такий поганий. І не тільки це.
Але все одно це найсучасніша казкова епопея, яка виходить за межі однієї книжки (і навіть семи книжок), має екранізації, книжки з книжок («Казки Барда Бідла», «Магічні істоти» та «Квіддич крізь віки» вже можуть прочитати не лише учні Гоґвартсу) та безліч фанартів та фанфіків.
Що впадає в око, крім значної кількості кліше та deus ex machina? Хоча це, напевно, жанрові особливості.
Мені уводини до світу та описи магів сподобались більше, ніж екшен навколо видобування філософського каменю. Ще у книжці нерівномірний плин часу. Іноді на день іде по два розділи, а цілий семестр навчання можна умістити в абзац. Зокрема, із цього виникає враження, до Гаррі (й іншим учням) все дається без зусиль. Мабуть, тому його життя в маґлівському світі таке жахливе.
Характерно, що Дамблдор описаний як… ну майже як Джон Леннон. Це явний олдовий хіпан. І всі маги після цього здаються… ну та вони і є субкультурою.
Одне порівняння не йде мені з голови: це ноги Геґріда, схожі на дельфінів. Навіть якщо малися на увазі чоботи. Чесно кажучи, мені ще ніколи ніщо не здавалося схожим на дельфіна.
Що стосується родини Дурслі, то я не можу зрозуміти, як такий дебілкуватий жиробас, як Дадлі, може бути ватажком шкільної зграї?
Втім, у світі ГП це не важливо.
А важливо, що хлопчик, який потерпає від браку любові й уваги, може потрапити в світ, де він має неабиякі можливості, ще й славу на додачу.
Книжка в цілому мені сподобалась, уже почав читати другу.