«Ти знаєш, що ти — людина? Ти знаєш про це чи ні?»
Навряд чи Філіп Кіндред Дік читав Симоненка, одначе саме це питання — поставлене з абсолютною серйозністю — є головним у романі, чи не найбільше відомим завдяки екранізації.

(ліричний відступ)
«Блейдранер», який починався як проект типу «а давайте інвестуємо трохи грошей в кіно», потім, після зриву всіх термінів і бюджетів, провалився в прокаті, зрештою став культовим і суттєво вплинув на те, як ми «бачимо» кіберпанк. Власне, навіть якщо ви не бачили кіна, різноманітні «нащадки» точно потрапляли вам до ока.
Автор роману, зовсім трохи не дожив до того, щоби сходити на «Блейдранера» до кінотеатру, і насолодитись роялті від екранізації не зміг. А шкода. Він майже все життя провів на межі бідності. А посметрно став багатим джерелом для кіноіндустрії.
(кінець ліричного відступу)

Що в цій книжці добре, крім гостроти сюжету? По-перше, її вік. Перше видання побачило світ 1968 року, це робить цікавими прогнози. Якщо у порівняно недавній книжці «Фізика майбутнього» Мічіо Каку обґрунтовує скепсис щодо розумних роботів, то у Ф.К.Діка вже у 70-х роках ХХ століття було створено перше покоління людиноподібних машин зі штучним інтелектом для масового ринку. А в 90-х, коли відбувається дія роману, роботи стають вже інтелектуальнішими за людей.
Не в останню чергу це пов'язано з отупінням людства. Принаймні того, яке лишилося на Землі. Автор — песиміст, і в його прогнозах війна, що перетворила світ на «ядерний попіл», уже в минулому. Але СРСР ще існує. Ті, хто не полетів колонізувати інші планети, постійно ризикують потрапити під радіаційний вплив. І здеградувати. Тому постійно здають тести. Є різні ступені отупіння, для двох у романі є навіть назви — це «курчаголові», один із яких навіть діє у власній сюжетній лінії, і «мурахоголові», які взагалі можуть виконувати лише якісь найпростіші завдання.
Андроїдів передусім призначено для колонізаторів. Власне, вони для них є новими рабами. На Землі вони поза законом.
Мисливець за робоголовами Декарт вважає їх хижаками, спочатку цим обґрунтовуючи своє заняття, а потім шукаючи собі виправдання.
В повоєнному світі цінність усього живого (що лишилось) стає в рази вищою — трохи не так, як в буддизмі, а натурально, в доларах. Власне, звідси й вівця в заголовку. Однак не тільки через гроші — вживати їжу тваринного походження, використовувати натуральну шкіру тощо — дико і неприпустимо. Нова релігія, яка охоплює Землю (слова God і Christ перетворились на вигуки), базується на можливості емпатичного переживання. Андроїди ж, хоча повністю схожі на людей (по суті, це не машини з конвеєру, а тепличне ГМО), співпереживати не здатні. Вони і не асоціюють себе з людьми, хоча стараються ними прикидатися.
А, ще Дік чи не першим описав штучні спогади кібермозку.

Чого я не зрозумів із роману, то це кому співчуває сам Дік. Він очевидно не на стороні роботів, але і людська доля виглядає досить безрадісно. Не хотів би я жити в такому майбутньому.

Відсутність українських перекладів кіберпанківської фантастики підштовхнула мене (нарешті) до читання англійською, тому справа рухається не так швидко, як би іноді хотілося.
Мова у Філіпа Діка не найскладніша із бачених, але насичена різними неологізмами. Серед них «настроєвий орган» — пристрій, який програмує емоції (наприклад, бажання користуватися самим пристроєм), «кіппл» — сміття, що заповнює напівполишену планету. Є ще сталі словечки, на зразок абревіатури «conapt» — житлоблоку в кондомінімумі.
В інтернеті знайшовся глосарій (годиться і для інших книжок): http://www.philipkdickfans.com/mirror/PKDicktionary/pkdict.html

Для лінивих є ще вікі по книжці, гілка про книжку й фільм на фантастичному stackexchange, і навіть розбір роману по тезах.
Це все не замінить читання. А роман того вартий.