suvij's reviews
298 reviews

Не знаю, чому мені захотілося перечитати цю книжку.
І, в термінах самого роману, нічого я в ній не прочитав.

Одним реченням: історія про появу Дволикого.
Сюжет Бетмена, здається, вже не має жодного суттєвого значення. Це одна із сучасних міфологій, де є заданий набір персонажів, вони діють, а нічого не відбувається.

А графіка тут просто неймовірна. Динамічна, грайлива, легка. Тому сказати «я читав» — значить зробити сміливе перебільшення. Я дивився. Із великим задоволенням.

Ця книжка наче сама мене знайшла — в найбільш підходящий момент для знайомства.
І одразу зручно прописалася в улюблених.

Книжка, яку я почав читати зі щирим захопленням, яке згодом доповнилось іншими відчуттями зміни настрою на краще: здивуванням, замисленням, натхненням.
Концентрований філологізм — тому на неї значно важче написати якийсь внятний відгук.
І дуже важко втриматись від того, аби не почати робити вибірку із вибірки. Хоча легше, якщо знати, де читати хороший відгук з витримками: http://anykeen.ru/post/62897219412

Для себе я дуже швидко знайшов аналогію, про яку розказав майже всім, кому розказував про читання (тобто усім, з ким спілкувався у цей час наживо) — це такі блоги й тамблери: цитати з часто непрямо вказаними джерелами, розлогі розмишлізми на вибрані теми. Є наскрізні мотиви. Проступає навіть образ автора — більше художній (через цитування) і з елементами автобіографії — людини, яка виросла в інший час і в іншому місці, в суспільстві, яке сформувало моїх батьків і на мене теж вплинуло. Людини, яка все життя займалася словами — коли це не далека мрія, а щоденний труд, виявляються численні «екстранаукові» складові академічного життя.

Крім того, це фрагментарний текст без перетензії на цілісність. Можна читати маленькими порціями, використовувати, як оракул, чи компендіум тем і сюжетів, і ще багато як.

Дуже яскраво (для мене) проступив сам образ мислення — і академічний, і гуманітарний.
А сказати, що Гаспаров у своїх репліках часто «озвучував» мої власні думки чи сумніви — це майже не сказати.

Раджу.

Насправді відомо два цикли шпигунських романів Ле Карре, пов'язаних зі Смайлі. Просто один, де Смайлі діє на перших ролях, входить у другий, де він просто є частиною світу. Старим знайомим (а молодим Смайлі в романах ніколи не був).
Якимось дивним чином пропустивши передостанній роман більшого циклу, я щойно дочитав останній і відчуваю ностальгію прощання з улюбленим персонажем, хоча і знаю, що зустрінуся з ним знов.

Цей роман відрізняється від інших у серії тим, що у нього немає єдиного сюжету. А є окремі епізоди, де проблеми приватного життя переплітаються з перипетіями таємної служби, спогади, об'єднані тільки тим, хто згадує.
Я не знаюся на справжніх мемуарах, тому не можу сказати, як ці, художні, пов'язані з документальними. Це не важливо.

Для мене виявилось важливим інше: кожна з цих історій втягувала мене у себе цілком, захоплювала так, що її сусіди тьмяніли і втрачали своє значення.
Попри це залишається видно, що сама ця робота роздроблена по суті, що кінцевої мети може не виявитися, що життя може дійти до тої точки, коли вже тягне сказати «минуло» — і нічого такого в цьому не виявиться.

Додам, що Смайлі, як і, скажімо, в романі «Шпигун, що повернувся з холоду», ми тут майже не бачимо. Але він говорить своє останнє слово, і йде, не озираючись. Більше ми про нього не почуємо.

Чи читати це? Безумовно!
Ніколи не шкода повторити, що комікси Алана Мура беруть саме історіями.
При всій моїй любові до найрізноманітнішої графіки, не вона тут визначальна.
Сюжет такий щільний, що описувати цей витвір без спойлерів важко, крім того, так його вже описано по всьому інтернету.
І фільм є. Причому, попри цілком пристойну розважальність кіна, вже після кількох розділів на початку зрозуміло, чому у фанатів Мура екранізація викликає негативні емоції. Вона і справді значно блідіша за оригінал. І в ній немає кейвориту.

Я читав цей том уривками, потроху, і тому досить довго.
Але зупинятись не збираюся.

Український кайдан.
Де: криза виховання, патріархальності, чоловіче/жіноче, звичаї нашого народу, туга в піснях народних, многоціннеє перло мови.
Завершення мені здалося трохи змазаним — так наче авторка вирішила якісь їй видимі задачі й утратила інтерес до процесу, але виклад до кульмінації був таким щільним і таким тужним (я кілька разів змушений був брати павзу — таке письмо настрій навіює добре, тільки настрій цей не на щодень), що, коли дійшло до розв'яки, я відчув полегшення — так уже стало шкода центральну фігуру оповіді, для якої не було жодного іншого виходу. та й бути не могло.

З такого оповідання хороший видавець-упорядник може зробити цілий проект з лячними переказками різних авторів. І я напишу. Чим я не Анджела Картер?