nataliestorozhenko's reviews
169 reviews

Щоразу дивуюсь, що все що написано Прохаськом, це все досвід його власного життя. Неймовірна людина, яка помічає деталі кожного дня і шукає красу та життєві уроки у всьому що його оточує. Після прочитання дійсно хочеться так само навчитися жити кожним моментом

One more book that I enjoyed solely because the main female character is displayed as morally grey, unhinged, and the complete opposite of perfection.

Although it is a fantasy with a pretty fascinating and unpredictable magic system, the familiar dark academia feel was a nice touch combined with its usual critique of modern societies, classism, capitalism, and obsession with possessing divine knowledge. Was it interesting to read about young people dealing drugs though? Not so much for me.

I don’t give this book five stars because although I enjoyed reading about characters with traumatic pasts, I know how Alex is who she is because of it. But I think there was too much monologue and too many references to Hellie, Len, and their drug-induced past. I would instead enjoy more dialogue or anything about Darlington or even the houses of the Veil. I feel like this whole system is intriguing, and I wish to know more details about the workings of each house because I feel like the book swept over them too fast. But maybe in the next books?

Okay, honestly speaking, I enjoyed this book primarily because of Darlington. Anything featuring his dialogue or his thoughts just didn’t let me go. That part where he kneeled before Alex… oh my Lord, it made me feel things…

It was a huge mistake to finish this book before obtaining the next one because I can’t wait to see the gentleman demon in action. And of course, Leigh Bardugo is an absolute master, and it was interesting to see her craft taking a slightly different direction. I can’t wait to read the rest of the series.

My eyes and brain hurt as I devoured this book in two days, but it was so good. Leigh Bardugo's writing is so comfortably familiar with its amazing build of a found family trope but heavily and beautifully encased in academia. I loved all the references and quotes. How suitably they are woven into the puzzle.

“Traditionally, we are told the moral is "There is no reward for serving the wicked." But we might as well understand the story to posit this question: "Isn't it a merry thing to cheat death?”

Of course, one of the main reasons I was clutching at this book as a maniac is to see Darlington out of his predicament, finally. And once again, anything that features him, either dialogue or just a memory swoops me over. This character is written so deliciously, I didn't know I needed it. I will not comment on the glowstick as it was not used.

“You know your problem?”
“A predilection for first editions and women who like to lecture me about myself?”

I love how Galaxy's character progresses into a more confident and powerful position, and I just see how the author leads us to something even more epic. As well as Dawes, a shy and genius sweetheart but now more confident to show her claws to protect her family. Even Tripp has grown on me.

"Don't die. Try not to be an asshole. That's the oath."

God, I love Alex and Darlington's dynamic. It is a very slow burn that tries to mislead us into doubting it's even there. But desire is there for sure and it's evident. When they're together on the page, it feels like a fire, a delicious one. But my patience is running low, book three better have some action! Or help me, God!!!

“Her gentlemen demon.”
“His monstrous queen. His gentle ruler.”

This book is different in its pace and time setting. Unlike the first book, it's just covering a few weeks of descending to hell. It's different than I expected, I thought we would see some Dante's idea of circling through different levels of hell. Instead, most of the time was provided for preparation and it's quite action-packed, while the descends (yes, multiple) are quite short. And to be honest, I loved this structure even more than the first book. It's not better, it's just different. I was trying to connect all the dots by myself, but the solution to the mystery was surprising for me, which I appreciate.

“I think you well know that one can be both a murderer and a good man. Or at least a man who tries to be good. If only the evil did terrible things, what a simple world it would be.”

But what I didn't expect is that we mostly forget and do not interact with other houses while our curiosity is starving. Yes, it's logical as they're quite busy saving the most important character of the whole series, but now it's harder to figure out what is the whole role of the societies in the series and whether we will come back to them. Felt a little like a backlash.

As with the first book, I didn't enjoy a lot of Hellie's presence, idk, it just doesn't sit with me. Also was bored out of my wits by the Eitan's business, although liked how it played in the end. And couldn't grasp why so many pages were provided for Turner's quite boring "killer" memory.

Overall, I loved this book and can not wait for the next book in the series. I'm thankful to Leigh Bardugo for being decent enough not to leave a too-open ending. At least my favorite character is safe and sound for now and can stand for himself before all hell breaks loose. Oh, wait...

“Come on Darlington,' she said. 'Let's give them hell.”

"Сад Гетсиманський" Багряного проводить нас через агонію радянської диявольської машини, яка призначена розібрати людську душу по частинам і розтоптати все її єство. "Ліпше поламати ребра ста невинним, аніж пропустити одного винного" як девіз сталінського режиму, дуже чітко зображує як далеко людське (читаємо "російське") створіння може зайти у своїй жорстокості. На противагу уособленню зразкового нквдиста постає наш головний герой, Андрій Чумак, незламний українець, що у книзі часто зображується паралельно з образом Сина Божого що проходить через страждання заради дорогих йому людей.

Не дивлячись на те що майже кожна сторінка наповнена описами жахів які важко усвідомити та уявити, вражає що книга викликає радше натхнення та віру, адже ми дивимось на все через призму неймовірно гарної та стійкої душі Андрія, що сповнена любові та віри до людей. І навіть у моменти повного відчаю, це віра за яку він тримається.

"Андрій курить і якийсь час думає про вартового... На серці робиться тепло... Кров швидше пробігає в жилах і на душі лагідніє — то повертається захитана й розтрощена віра в людину... Так, ніби з-за хмар підіймається сонце... Найдорожчий скарб, що людина має, — це віра в себе і в собі подібних! Принаймні на цьому все життя трималася Андрієва душа і він в цьому саме тепер переконується."

Дуже велика увага приділяється реальним іменам що були знищені режимом і найчастіше звучать імена представників "Розстріляного Відродження", такі любі та знайомі самому Багряному. А відомий будинок "Слово" тут порівнюється з "Крематорієм". Не приховані і реальні імена катів, роблячи цей твір свого роду дошкою "пошани".

Разом з Андрієм ми слідкуємо та поринаємо у душі багатьох його сокамерників, таких різних, але так само прагнучих до життя. Навіть загнаними по 340 людей в одну камеру і у жахливих умовах, дійсно вражає як люди намагаються вести звичайне та помірне життя, займаючи себе літературними, музикальними вечорами, викладаючи один одному лекції, малюючи портрети на підошвах взуття і навіть створюючи свого роду камерний устрій. Авжеж розказуючи про інтернаціональність камери, автор робить акцент на українцях яких була більшість, ненароком показуючи проти кого цей конвеєр націлений.

"Але домінантою, всеспаюючим цементом були «господарі» країни — українці, звичайно, — «петлюрівці», «хвильовісти», «шумськісти», «терористи», «диверсанти» й так «контрреволюціонери всіх мастей». І домінуючою мовою була українська мова, якою говорили всі як державною мовою. Так, тут це була воістину державна мова без фальшу, без упереджень, без глузування «залізяку на пузяку» та «самопер попер до мордописні». Її приймали всі бездискусійно, бо 80 процентів тут українців. Тут вони були, завдяки своїй чисельній і інтелектуальній більшості, без сумніву, державною нацією. І піснею домінуючою була українська пісня, яку любили й співали однаково всі. Навіть перси."

З неприхованою іронією висміюється вся безглуздість радянської системи, показуючи що "процес дійшов свого діалектичного заперечення", коли слідчі та наглядачі могли самі стати "завербованими" і потрапити у конвеєр тільки за словами свідчень самих ув'язнених.

Попри те що текст в більшості описує сумні та страшні буденні дні героя у тюрмі, він все одно сприймається динамічно, адже паралельно ми намагаємося знайти зачіпки, прочитати в очах слідчого та нарешті збагнути, хто і є той самий Юда, що пішов на зраду і зруйнував життя Андрія.

Не тільки тема, але і мова якою написаний твір, дуже актуальні у цей час. Оповідання дуже виразне і легко сприймається для сучасного читача. Я у захваті від написаного і впевнено можу сказати що Багряний - безперечно мій фаворит. Я впевнена, що саме зараз, після року кривавої війни з росіянами, цей текст звучить ще особливіше, наповнює праведним гнівом накопиченим поколіннями закатованих українців. Багряний нагадує нам на своєму власному досвіді, що вистояти можливо, і вистояти треба, і ми зможемо довести це до кінця.