suvij's reviews
298 reviews

Як із фашистів, мерців і комах робити історії, від яких не можна відірватися. Навіть без Хеллбоя. З Абе Сапіеном на узбіччі історії.
Придумку Майка Міньйоли не можна назвати складною чи оригінальною — в жодному разі. Але вона настільки прикольна, що залишається такою навіть тоді, коли він і не пише, і не малює. Фантастика. Як кіно. Як книжка.
Не міг відірватися до останньої сторінки.

хороше продовження серії. чи може померти голем?

Зразковий колоніальний комікс. Боротьба за ресурси з гангстерами, експлуатація дурненьких чорних, добрий місіонер і захопливі сцени полювання на екзотичних тварин.
Не для сучасних дітей.

Якщо ви розумієте всі жарти ще до того, як вони закінчилися, перед вами книжка Крістофа Зімона. Усміхніться поширше в кількох випадкових місцях, все одно, де — книжка однаково мало кумедна на від початку і майже до кінця.
Протягом читання я кілька разів зрозумів, що би викликало справжній сміх чи захоплення: несподіванка. Але несподіванки тут годі дочекатись. Використовуючи всього кілька передбачуваних методів, Крістоф Зімон показує, як з нічого зліпити цілу книжку. Хочеться вірити, що інші книжки у нього цікавіші, адже на сторожі його інтересів одразу кілька організацій: два фонди, одне культурне управління і цілий перекладацький дім.

Третя зірочка — за казки про літпроцес на фольклорній базі. Знову ж таки, ідея кумедніша за реалізацію, але вона, принаймні, відкриває поле для адаптацій і наслідувань. В силу компактності нашого літпроцесу подібні локалізовані історії виглядатимуть яскравіше.

Єдиний жарт, який зачепив мене за живе:
«Чому політ на Місяць можна здійснити, а збудувати звуконепроникні стіни в будинках — ні?» (с. 70)

Книжка виявилась недостатньо поганою, щоб кинути читання, і недостатньо хорошою, щоб не коментувати оцінку.

Давно не було такого, щоб я просто проковтнув книжку. Навіть не знаю, що можна додати до такої характеристики. Щось мені підказує, що цей роман (а може, і весь цикл) є зразком жанротворчого тексту, як оригінал, з якого потім зробили чимало копій. Враження, звісно, бездоказове — просто аж надто все добре скроєно і пошито в цій книжці. Епос без зайвої води, однак із численними ключами до розширення світу і нових історій. До формули вичищений етичний конфлікт, який веде головного персонажа крізь сюжет. І хоч усі анонси та знання про сіквели не залишають місця для сумніву в перемозі, читається на одному подисі.

*
Звісно, українське видання можна критикувати за якість, але гранично низька ціна повністю покриває усі недоліки.

Не скажу, що мене захопило, прогребло чи щось таке.
Але це дуже кумедний досвід, так що я збираюсь принагідно продовжити читання.
Бетмен, принаймні, у першому випуску, начисто позбавлений амбівалентності і страждань, які зробили його персонажем для пародійних стріпів («my parents are dead!»). Він сильний, хоробрий, і має великі очі.

З цією книжкою у мене трапилась дивна історія. Починається вона всередині вікторіанської епохи, і поки я ввійшов у мову, то випав із читання. І книжка стала міжкнижковою: прочитаю одну-дві-три інші, і трохи підчитаю звідси.
Сталось так тому, що мій темп читання виявився заповільним для того, щоб сміятись у потрібних моментах.

Про що вона, щоб не спойлити… а, почекайте, все це написано в описі. Подорожі в часі — ХХІ століття, друга Світова і часи Джерома К. Джерома (показані як гумористичний сітком). Отже, фантастика з гумором. Зізнання в любові до класичного детективу. Романтика.

Продумано і написано майстерно. Не знаю, як би зайшов переклад, бо загалом жанр не мій, але темпоритм витриманий так, що її цілком можна проковтнути за пару вихідних (пише людина, яка читала кілька років).

Сподіваюсь, у нас теж будуть такі ігри з минулим, коли нарешті можна буде не боротися, а залюблено іронізувати.

Вестерн з містикою, нічого не зрозуміло, але намальовано — нема слів. Хочеться гортати туди-сюди безліч разів.

Що мені сподобалось у книжці, це методика.
Так, я спробував усе описане протягом 8 тижнів. Раз чи два пропустив за цей раз. Планую продовжувати.
Що ще припало до смаку, то це секулярність. Не треба відмовлятися від своїх поглядів, вірувань, переконань, щоб медитувати.

Що не сподобалось, то це занадто американська, як на мене, манера викладу. Кожна теза повторюється стільки разів, що починає дратувати. Але я от прочитав і не вмер.

Готовий порадити книжку всім, кому цікава тема і зрозуміла мова.

Книжка складається з трьох частин. Вступ, методика, висновки.
У вступі весь цей популярний американський виклад, безліч разів повторені тези про те, що 8 хвилин це як реклама в телевізорі тощо.
Методика складається теж із вступної секції, інструкцій та заключних міркувань. Якщо стиль викладу не заходить, можна читати лише інструкції.
Ну і якщо її тільки читати, то я не бачу сенсу (я взагалі більше художку люблю).

Протягом 8 тижнів автор пропонує знайомство з різними техніками медитації через практику, поступово ускладнюючи завдання.
Єдина техніка, яка мені не далася з наскоку і залишила відчуття розчарування — це «приватний перегляд», де пропонується стежити за візуальними образами. Не знаю, чи це я так влаштований, чи це тому, що я за ними свідомо стежу весь час багато років, не втручатися і не аналізувати у мене не вийшло.

Заключна частина проводить рекомендації до подальшого розвитку технік. Секцію з посиланнями на книжки, курси та центри я просто прогортав, бо це треба жити в Америці.

Я почав читати цю книжку з трейлера. Думаю, буде цікаво порівняти фантазію письменника з кіно-адаптацією.

Звісно, якщо книжка починається з купи захоплених відгуків і маркерів на кшталт «другого Гаррі Поттера», перед нами — жанрова література. Добротно скроєна та пошита, де все має відбуватись за планом та партитурою. Майже всі питання мають відповіді, крім тих, які поставлено анонсом до продовжень.
Це історія про чарівний світ, і хоча мені на початку здалось, що вона без дверей та переходу, там є і те, й інше. Просто пізніше. Але прохід і перехід прямо як за підручником. Цей і той боки міняються місцями, і в казці не залишається місця для зв’язку з батьками (як пам’ятаємо, у Пітера Пена теж так). Тому навіть трохи шкода батька, який перебуває на маргінесі майже до кінця історії — я все сподівався, від принаймні влупить негідникам у якійсь напруженій сцені. Але ні.
Я би порівняв книжку не з Поттеріаною, а фільмом NightBreed Клейва Баркера — там теж ідеться про надзвичайне різноманіття істот, що живуть приховано від людей.
Дивні діти нагадують про існування різних маргіналізованих груп: інвалідів, аутистів, людей із синдромом Дауна, взагалі всіх інших людей, які не потрапляють у рекламно-фотошопний канон, і живуть поруч невидимо. В нашій країні і читацька спільнота — суцільні диваки.
Мені ця книжка здалася також спробою ре-міфологізації фотографії. Зараз, коли фотографія стала буденною частиною життя, з’являється книжка, яка додумує історії до анонімних знімків. Ще одна цікава тема, не центральна для «Дому дивних дітей», але й не замовчана в сюжеті — роль технологій.
Ренсом Ріґґз не пише про інстаграм, але головний персонаж послуговується і лептопом, і смартфоном, щоправда, працюють вони тільки в «нашому» вимірі і роль в сюжеті мають суто декоративну.