Я хотів цю книжку придбати, хотів її прочитати. Обидва бажання збулись. Гронінгенський рукопис — книжка Ірини Старовойт, що наперед формує певний горизонт очікувань: читаючи, наче звіряєшся з уявлюваним орієнтиром. Це спокійна книжка, об'єднана рівним тоном. Це книжка інтелектуальна: не через усталені маркери, як-от згадувана античність — просто медитативна складова домінує навіть у тих віршах, про які можна сказати, що вони належать до інтимної чи громадянської лірики. Світ книжки гармонійно поєднує в собі різні часові шари, як це буває в обжитому просторі. І згадувані культурні та історичні реалії, і лексика, від книжної до жаргону — органічно лягають у вірші.
Як це притаманно багатьом авторам зламу століть, Ірина Старовойт не замикається в межах одніє домінантної форми: у збірці є і верлібри, і силабо-тонічні поезії, і хоч останні домінують, головною складовою, як на мене, у них є не ритм, а в'язь — думок і образів.
Попри використовувані парні системи римування, в більшості віршів авторка ігнорує строфіку: вірш виступає цілим висловлюванням.
Вся збірка складається із вступного вірша, і трьох розділів, центральний з яких віддано перекладам, а перший і останній укладено з авторських віршів. Кожен розділ має назву й підназву. Перший розділ звучить, наче великий період: від початку і майже до кінця іде рух на спрощення форми — від верлібру до силабо-тоніки, від довших рядків до коротших, щоби насамкінець знову повернутися до домінанти: вишуканої медитативної лірики. Другий розділ складається переважно з верлібрів. Його можна назвати мікро-антологією: авторка вибрала по одному тексту від кожного поета. Шестеро поетів з роками народження і смерті, ще троє — лиш з іменами: вони живуть, і, можна сподіватись, ще пишуть. Третій розділ не повторює структурно і не є симетричним до першого. Він — завершальний.
Тематично всі три розділи не різняться між собою: спільним знаменником виступає історичність. Принаймні, через роздуми про історію/історії я можу співвіднести між собою і оповіді про культуру, і оповіді про зрушення і трагедії, і зворушливі інтимні вірші.
Ще ця книжка феміністична — але не виклично, а так, як це може бути, коли вже нічого не треба доводити. І львівська — але так само не декларативно: Львів виступає не суб'єктом для звертання чи об'єктом оспівування, а радше складовою простору, такою ж природною, як повітря.
Здається, ця книжка придатна до нелінійного перечитування. Значною мірою ці тексти не відкрились мені з першого знайомства. Деякі здались надмірно прямолінійними, або надто помітно сконструйованими — але відкрив збірку у пошуках таких, і наче натрапив на зовсім інші тексти.
Окремо мені сподобались вірш-вступ (хочеться про нього сказати «геніальний»), вірш про те, як починається ніч (цей мені в принципі тематично близький). Однак навести хочу два інші. Перший, тому що зараз він для мене важливий:

Де наша юнь невпізнано стара,
де наша тінь невиправдано світла,
розпуки вибух вдарить з-під ребра
і дасть під дих, і лишить пляму світла,
і негатив проступить на чолі
усіх митарств, що вистраждані нами,
і видасть *Kodak* знімки ще сирі
найкращих сцен, проявлені словами.

І другий, бо без нього взагалі ніяк:

Пожиттєве.
Як кров на лляних простирадлах.
Як вода на віконному склі.
Чоловік був різновидом жінки.
Рух — різновидом спокою.
І того, хто відбився,
тепла течія вірша
змивала все далі від берега.
Спершись на лікті,
він поспішав
ціле море списати руками,
не встиг, — і закреслив.