Почитати Селінджера мені захотілось після недавнього фільму «Селінджер» — але сам фільм порекомендувати не хочеться. Він одночасно і не показує чітко авторської позиції, просто об'єднуючи багато різних голосів, і не викликає враження тої правдивої щирості, яка так багато важила для Селінджера та деяких його персонажів.
За роки, що минули з часів запаморочливого знайомства, сюжети та деталі вивітрились із пам'яті, утім, хотілося чогсь нового, не важливо навіть, чи були ці оповідання написані до, чи після того, як автор почав переховуватися від спраглої публіки.

Книжка лаконічна. Це книжечка. Три оповідання.
Якщо в першому Селінджер переказує історію із життя родини Колфілдів, то в другому і третьому діють «просто» «якісь» люди.
Всі оповідання можна об'єднати одним словом — вони розпачливі.
Крім того, вони про правду і кривду, і про хворобу. Але не про одужання. А може, і не про хворобу. Скоріше, це оповідання про те, що іноді людям хочеться сховати від інших.
У тексті багато діалогів і мало авторських описів, зрештою, неясно, що автор думає про описувані ситуації, важливо, що він і не має на меті чогось іншого, ніж розказати. Він не зберігає дистанції між оповіддю і слухачем, не виступає мудрим посередником, навпаки, не залишає навіть натяку на мораль. Читач сам собі вирішить, що думати про все це.
Це сумні щирі оповідання про життя, в яких (напевно) все до останньої титли й коми вигадка, хоча це зовсім не важливо.