Я хотів прочитати цю книжку. Вона для мене знаходиться в хвилі прозових «дебютів» — більш і менш знайомі автори, відомі поетичними текстами фестивальній публіці, виходять друком у видавництвах, які готові збільшити цю публіку на порядок-два. Це цікаво.

За класичними обсяговими мірками «10 слів про Вітчизну» — повість. Твір, який можна беззаперечно атрибутувати як художній та сюжетний.
Мова ритмічна, пружна, короткі речення без надміру метафорики.
А перша асоціація, яку книжка викликає — «Волхв» Фаулза: вже у зав'язці персонажі опиняються на новому для себе місці, в нових обставинах. Вони, безперечно, якось дожили до цього моменту, але жодного посутнього значення це не має. Є він, вона, вона.
І одна з них — сліпа. Ця прикра обставина має вирішувати ряд сюжетних задач і пожвавити описи спільного життя молодої пари, які інакше б виглядали так само шаблонно, як і опис попереднього життя центрального персонажа: посередня освіта, посередня робота, «як у всіх».

Наратор у «10 словах…» постає автором-всевидою. Саме від нього ми дізнаємося, що насправді все не так, як виглядало кілька сторінок тому (з його ж слів): що Олена, сліпа дівчина, тягуче ревнує Романа, а сам Роман ніколи, насправді, не вгадує бажань своєї партнерки. І так далі.
Оповідь потроху перетворюється на розмову під час подорожі — не важливо, куди веде дорога, доки вона дозволяє нанизувати одна за одною історії.
Мандрівка як процес дозволяє, поглянувши на «випадковий» контекст, поділитися невипадковими розмислами.
Так, скажімо, ближче до середини роману проступає антиклерикальний пафос Романа, у його спогадах про конфлікти з корумпованими представниками Московського патріархату. Сам персонаж займає агностичну позицію, у вищі сили він наче вірить, а от діяльність «посередників» видається йому надмірною. Це більш-менш зрозуміла позиція, схожу міг би висловити і більш войовничий атеїст.
Треба було чекати на щось подібне — серед інших традицій і ця (що спирається на давність секуляризації) заслуговує на висловлення.
Причому вголос Роман більшість цих своїх спогадів не озвучує, про них знає лиш автор (а з ним і читач), ними заповнено час, проведений… в церкві, саме на православне Різдво. Цікавий прийом.
От так, на балансі між цікавим і нецікавим, розважає мене Олексій Чупа. Одні епізоди видаються несподіваними, вигадливими, кумедними (не жартівливими — загалом із гумором у романі негусто), інші — геть ні: репліка про те, що «її пальці жили окремим життям» прийшла наче не з якогось іншого тексту, а одразу з багатьох, а відтак і неідентифікованих, ім'я яким — загальне місце. А про закоханість, любощі, свіжі почуття автор пише дуже вдало.
Окремо треба сказати, що роман має в собі помітний і вагомий моральний стрижень (антиклерикальні пасажі головного героя викликані саме аморальними вчинками церковників). І цим книжка включається в ширший контекст повернення моралі в літературу.

Протагоніст, його супутниці, а разом з ними і читач постійно має вибирати — з ким бути, де залишитися, куди іти. Що добре, а що ні. Через ці вибори відбувається ідентифікація, яка тим і цінна, що часом болюча. Персонажі «10 слів…» входять у текст заручниками фатуму і виходять…
Це така собі казка для дорослих про те, що життя жорстоке, але дива все-таки бувають, і тому могла би закінчитися весіллям. Але я не скажу, чим вона закінчується. Скажу лиш, що як не читати цілком зайвої, на мою думку, передмови, одним сюжетним сюрпризом на початку буде більше.