Згадую про Степана Радченка і дивуюсь.. чому я з таким захватом читаю про цих відвертих негідників?
А відповідь у тому що пан Винниченко пише просто неймовірно гарною мовою, сюжет затягує та не відпускає. На протязі всього текста є динаміка, а головний герой хоч і така собі людина, але його психологічні аналізи захоплюють і дивують.

Я обводжу олівцем слова «сатисфакція», «неконсеквентність» і в голові дякую одного з зачинателів українського модернізму.

Роздуми про патріархальний шлюб, відповідальне батьківство, застарілі моральні устрої, роль жінок у соціумі, у незвичайній формі виглядають як ковток свіжого повітря свого часу.

«Важна суть, а не форма. Суть же - співаючі сили, танцююча кров, жадоба за пануванням над усім світом, одважність, нахабність, безмежність юнацтва. А форма все, що хоч: вірші, революція, кохання, верстат.»