я давно так пристрасно не бажала смерті книжковому персонажеві.

хронотоп – західний берлін, 1989, стіна от-от упаде, але герої про це ще не знають, та й у них точно є інші проблеми. вони готують мідій і чекають на батька, якому подобаються мідії й не подобається відчуття піску на зубах (тому, каже мати дочці й синові, краще я їх сама почищу – принаймні у разі піску провина буде тільки на мені). клац, клац, клац – окремі уламки речень із монологу доньки, старшої дитини, складаються в історію, від якої шлунок наповнюється каменюками.

анотація каже дві важливі речі: вони чекають, а батько все не приходить; авторка розповідала про цю книжку, що їй цікаво було подумати, як починаються революції, – але обидва ці пункти варто уточнити.

по-перше, хронометраж книжки лише на якість дві години перевищує час, потрібний, щоб її прочитати, тобто текст справді про вечерю з мідіями, про один вечір чекання. але це кілька годин, у які вкладається ціле життя і ще трошечки.

по-друге, книжку можна сприймати як розлогу метафору диктатури (і її розпаду), проте насамперед у тому сенсі, що будь-яка ситуація домашнього насильства може стати метафорою суспільної диктатури й навпаки. сто сторінок – не такий уже й великий простір, та біргіт вандербеке вдається вмістити в них щось значно живіше за алегорію.