шкода, що так мало перекладів з неї можна знайти, – дубравка угрешич мені подобається в усіх своїх іпостасях: іронічній, інсайдерсько-літературній, публіцистичній, феміністичній, міфотворчій (чи то пак міфоперетворювальній) – і в цій новій, трохи сумній і трохи жорстокій, присутній у "міністерстві болю".
емігрантський досвід із війною за плечима (здається, балкани – це моя нова канада) – саме по собі діткливе, але вона розмотує цю тему в зовсім проникливий бік, коли "не знаходити собі місця" стає перманентним модусом існування, і чого тільки ми не готові зробити, щоб ненадовго цього відчуття позбутися.
гірка й хороша книжка вийшла, може, особливо хороша тому, що резонує з оберемком речей, які я собі іноді думаю (а хто не?).