з одного боку, пастуро вкрай захопливо – і захоплено – розповідає про кольори, а по зеленому ще й видно, що він сам його любить. він підкреслює деталі, на які я раніше не звертала уваги: наприклад, що вода на середньовічних мапах найчастіше зелена (це чудово вписується в іншу символіку кольору – він, зокрема, про юність, свіжість і мінливість) або що для середньовічних людей папуги були «зеленими пташками» – і в манускриптах справді трапляються самі зелені папуги; вочевидь, інших тоді в європу не привозили. пастуро показує багато цікавих дрібничок, за які запросто можна пробачити повтори – не тільки на перетинах із іншими частинами кольорового циклу, а й усередині книжки (про воду я добре запам'ятала, бо вона згадана щонайменше тричі).

а з іншого, він бере й ілюструє тезу про липу як любовне дерево – «до наших днів дійшли численні мініатюри хііі-хіv століть, на яких зображені побачення під липою» – отакою сторінкою. я, звісно, багато чого не знаю про середньовічні побачення, але ж не аж так. і після цього довіряти різним цікавим дрібничкам, особливо там, де посилань нема або вони на інші тексти самого пастуро, стає зовсім непросто.