на перший погляд, усе як має бути: маленьке (канадське!) містечко з великими таємницями, труп посеред лісу, зіткнення культур – як міської з провінційною, так і французької з англійською. оце перше враження, мабуть, і змушує читача добратися до останньої сторінки, щоб дізнатися, чим усе скінчилося, – бо раптом саме там, на останній сторінці, чекає особливе одкровення, яке компенсує попередні триста.
ви, мабуть, здогадуєтеся. одкровення не було.
в історіях маленьких містечок цікаві насамперед оці глибоко закопані секрети, які поступово вилазять на яв і дають мало не кожному мешканцеві достатньо переконливий мотив. у луїз пенні з мотивами зовсім тяжко, а ще тяжче з об'ємними характеристиками персонажів – вони переважно або чарівні, або огидні, і розкопування таємниць до персонажів нічого не додає, бо й таємниці там так, на трієчку. текст ніби каже, що не всі маленькі містечка штабелюють скелети в шафах, але нащо тоді це все було?