Силабо-тоніка — віра наших предків. Написана так, що хочеться її рахувати, книжка Лори Радченко — лірична, ритмічна, львівська.
Книжку відкриває вступне слово Ірини Шувалової, яке я, чесно кажучи, лиш побіжно переглянув після того, як дочитав «Пташині клітки ребер», бо воно саме є цілісним (місцями відверто критичним, що загалом добре) відгуком.

Домінантою виступає інтимна лірика, центральною темою — стосунки чоловіка і жінки. Є на сторінках «Пташиних кліток ребер» інші жанри та теми, однак для їх виокремлення треба докласти зусилля, в той час як для ліричного тексту, де зустрічаються «ти» і «я» — відкрити книжку практично на будь-якій сторінці. Прикметною можна назвати і прив'язаність авторки до тристопних розмірів, з 5-6 стопами на рядок. Формально із масиву вирізняються лиш кілька віршів: «хіть чорна — ми вічні», «яблуКОЛО», «грек», «єдиний верлібр». Є один цикл «чат з В», два диптихи: «урбаністичне (місто каїна)» і «урбаністичне (місто авеля)», «осінь (дон кіхот)» і «осінь (улісс)».
Посилаючись на дон Кіхота й Улісса, Лариса Радченко має на увазі не персонажів художніх творів — це радше трохи аморфні образи із загальної скарбниці, з якої авторка щедро черпає матеріал. Майже в кожному вірші образи та образні засоби нанизуються один за одним на умовну сюжетну канву, і залежать саме від неї (тому в одному катрені зустрічаються, приміром, шибениці й дірки від бубликів, підмет з присудком і чаші, налиті мовчанням, аптечний запах і жерла гармат тощо). А вона, у свою чергу, як правило, інтимно лірична, має на меті підкреслити певну конкурентність «ти» і «я», їх інакшість.
Втім, від прикмет молодого (і нерозважливого) життя з його алкоголем, тютюном, гучною музикою, танцями — своєрідним образним шумом, вірші впродовж книжки прямують до інших берегів, чи то більш (стосуються не лише юнаків та юнок, що люблять курити, пити, слухати джаз і грати в шахи), чи то менш узагальнених (все-таки всі ці «молоді» образи досить широко вживані, і попри цілком можливе опертя на досвіди авторки, радше перегукуються з іншими подібними віршами).
Словом, я би назвав цю книжку передбачуваною. До інтимної лірики альбомного зразку хто тільки не вдавався за останні сто років, і переконаний, до занепаду жанру ще дуже далеко. І я би залишився при думці, що це дуже добротна книжка для статистичного розбору на компоненти, якби не зустрів вірш, повністю співзвучний моєму вічуттю поезії (на момент читання):

Причинна

не вбирай білих перлів — дівкам до заміжжя не можна
не носи бурштину бо накличеш на себе біду
насувається ніч пишнотіла духмяна тривожна
по колючій стерні по росі я до тебе прийду

а мати кажуть він тобі не рівня
а баба кажуть бог тебе спаси
а в мене голова пуста шпаківня
в якій ночують тіні й голоси

не всміхайся зухвало — що скажуть сусіди про матір
і не вештайся полем — що скажуть про батька свати
у неділю мене на колодку закрили у хаті
бо у церкві вінчався з рудою красунею ти

а батько кажуть схаменись дівчино
а дідо кажуть стид на все село
а я собі сміюся я причинна
мені й дитину вітром принесло