Книжку я прочитав із бажання читати «своїх». Хтось же має їх читати. Початок і вся перша частина — це ода щоденності. Я люблю такий жанр за відвертість, і ця любов компенсувала недоліки, недосказаність якихось історій і шаблонність інших. У другій частині Ігор Зарудко здійснив спробу опанувати сюжет, і шарм щоденника розвіявся, а недоліки залишились. Навіть якщо все це трапилось із автором насправді, написано все неправдоподібно.
Отже, в плюсах щирість (до міри), щоденниковість (до середини). Навіть романтичний пафос — він бо витриманий від початку до кінця. Як у групи Скорпіонз. Тут або любиш, або терпиш, або вимикаєш.
Головний недолік, як на мене — це картонність риторики. Одні фрази повторюють популярні штампи обраного пафосу, але інші…
«Я замовив собі чорну каву і український борщ» — звучить як пряма цитата з меню. Ну бо кава ж, як правило, саме чорна, що вже казати про борщ. І подібні репліки часом збиваються в цілі абзаци.

От що Ігор Зарудко любить, то це Харків. Аж захотілося там побувати, прогулятися місцями «бойової слави».
А книжка — ну, так собі книжка. Ігор не зупиняється, можна сподіватись, випишеться. Із любові до майже-щоденникової літератури я спробую читнути інші його тексти. Як випаде нагода.